Життєві історії

Весілля — це ж найкращий день у житті, правда? Але хто ж знав, що підготовка до нього може зруйнувати все…

Я сиділа на кухні, закутана в плед, з чашкою холодної вже кави. За вікном був сірий дощ, а в голові — ще сіріші думки.

— Мамо, ви вже п’ятий день із тією спаржею! Хто її взагалі купує? — Олена з досадою кинула сумку на лавку біля входу.— Та купують, доню, ще й як! Он Марія з ринку вже другий рік живе тільки з неї, — спокійно відповіла Галина Іванівна, обгортаючи пучки свіжої зеленої спаржі...

Лариса Іванівна не звикла сидіти склавши руки. Все життя працювала: спершу бухгалтером на заводі, потім — у приватній фірмі. Коли вийшла на пенсію, вирішила: не просто сидіти в селі, а продати стару хату і переїхати до міста ближче до дітей — сина Михайла та доньки Олени.

У Наталі було просте, чесне життя. Працювала фельдшером у районній лікарні, сама піднімала доньку Марічку після того, як чоловік одного ранку зібрав речі й поїхав «шукати себе» в інше місто. Грошей не вистачало, але Наталя ніколи не жалілася. Вона жила для доньки — шила їй сукні зі старого свого одягу,...

Аня довго думала, чи розповідати цю історію. Не тому, що їй соромно. А тому, що досі болить. Вона вийшла заміж за Ігоря ще двадцятирічною. Він був старший на вісім років, серйозний, відповідальний, не пив, не гуляв. Здавалося, що життя нарешті стало спокійним і рівним. Вони жили не багато, але злагоджено....

Ми з чоловіком живемо разом уже п’ять років. У нашому домі завжди панувала злагода, повага й підтримка. Рік тому ми взяли до себе мою маму, бо вона залишилася сама після інсульту батька, і їй було важко не лише фізично, а й морально.

Мені було вже за тридцять, коли я, нарешті, змогла купити власну однокімнатну квартиру. Це була не спадщина, не подарунок і не щаслива випадковість. Просто я працювала не покладаючи рук — вечорами після основної роботи брала фріланс, економила на відпочинку, одязі, сніданках у кав’ярнях. Це була моя мрія, яку я втілювала...