Марта приїхала до міста з мріями в очах і тривогою в серці. Вона виросла в маленькому селі, де все було знайоме — від старого паркану біля школи до запаху лип на зупинці. Але їй з дитинства здавалося, що велике життя — там, де вогні, темп, метро, кав’ярні, гомін вулиць. Вона вступила до університету, винайняла крихітну кімнату і почала свій шлях.
Та місто не зустріло її обіймами.
Навчання було важким, грошей бракувало, подруги з’являлися й зникали. На роботі її майже не помічали, а коли й помічали — то з критикою. Із кожним тижнем вона мовби зменшувалася сама для себе. Вона соромилась свого акценту, своєї скромності, своїх помилок.
Настала зима — сира, сіра, мовчазна. Марта все частіше дивилася у вікно і питала себе: «Навіщо я взагалі сюди приїхала?» Вона майже не спілкувалась, перестала фотографувати, як колись любила. У голові крутилася думка: «Я нікому не цікава. Я — нічого не варта».
І от одного звичайного вечора, коли вона пішла в найближчу кав’ярню просто побути серед людей, доля посадила її за сусідній столик із Андрієм. Він був зовсім інший. Сміливий, голосний, трохи несерйозний. Він посміхнувся до неї першим. Зав’язалась розмова. Про книги, які обоє любили. Про подорожі, які вона боялась планувати, а він уже здійснив.
Читайте також: Маленька вчителька
З того вечора все почало змінюватись.
Андрій не «врятував» її — він просто вірив у неї, поки вона сама навчилася це робити. Він слухав, підбадьорював, підказував, але ніколи не тиснув. Він нагадував їй, що сільські корені — це сила, а не сором. Що боятися — нормально, але зупинятись — ні.
Марта знову почала фотографувати. Подала заявку на конкурс і… виграла друге місце. Потім змінила роботу. Почала носити яскраві речі, сміятись голосно, не ховатись від світу.
І хоча ніхто не знає, що буде завтра, одне Марта усвідомила точно: життя здатне змінитися в мить, коли хтось дивиться на тебе так, ніби ти вже є найцінніше, що могло трапитися.
