Я ніколи не любила побачень наосліп. Але цього разу подруга буквально змусила мене піти. Вона сказала: “Ти просто не даєш людям шансу. І життя — теж”. У мене був важкий період: нещодавнє розлучення, зміна роботи, повне вигорання, страхи, сумніви. І, чесно, жодного бажання знайомитись. Але я все ж погодилась.
Ми зустрілися в кав’ярні. Я прийшла раніше і вже хотіла втекти. Він запізнювався на 7 хвилин — цього вистачило, щоб у моїй голові прокрутились усі можливі сценарії втечі: зателефонувати подрузі, вдавати, що мені стало зле, чи просто непомітно вийти. Та щойно я взяла сумку — він увійшов.
Високий, з ледь розкуйовдженим волоссям і занадто чесною посмішкою. Він виглядав так, ніби не готувався до побачення, і тим більше — не очікував побачити мене. “Привіт, я Артем. Вибач за запізнення. Це був найнеочікуваніший день у моєму житті”, — сказав він і сів навпроти.
Читайте також: Тарас почав майже вибивати двері, щоб зі мною поговорити та з’ясувати стосунки
Я ледве стрималась, аби не крутити очима. Але щось у його голосі змусило мене залишитись. Ми замовили каву. Я відповідала стисло, вичерпно, без емоцій. Він говорив небагато, але уважно слухав. І раптом, абсолютно зненацька, він подивився мені в очі й запитав:
— А як ти насправді? Не “добре”, не “нормально”, а насправді?
Це прозвучало настільки щиро, що в мені щось обірвалось. Всі ці тижні я намагалася тримати обличчя, не показувати, як мені погано, не зізнаватись навіть собі, що втомилася бути сильною. І тут — людина, яку я бачила вперше в житті, питає те, чого мені так не вистачало від найрідніших.
Я мовчала. А потім сказала:
— Я дуже втомлена. І мені страшно. І я не знаю, навіщо прийшла сюди.
І він не сміявся, не ліз із порадами, не втішав. Він просто мовчки тримав горнятко кави й кивав. І ця тиша була цілющою.
Ми просиділи майже три години. Говорили не про хобі, улюблені книги чи де хто працює. Ми говорили про те, що ламає людей. Про втрати, вибори, болючі уроки. Це було зовсім не схоже на побачення. Це було схоже на розмову з кимось, хто вже давно мав бути у твоєму житті.
Коли я прийшла додому, я плакала. Не тому, що стало боляче. А тому, що вперше за довгий час хтось справді побачив мене.
Ми не почали зустрічатись одразу. Були ще сумніви, страх знову втратити себе. Але він не тиснув. Він просто час від часу писав мені: “Як ти сьогодні — насправді?” І це питання стало моїм дороговказом.
Минуло пів року. Ми живемо разом. І я досі боюсь. Але тепер я знаю — можна бути вразливою і при цьому залишатись собою. Щастя — це не завжди гучне кохання. Іноді це просто одна фраза, сказана вчасно. І хтось, хто не тікає після відповіді.
🔸 Не бійся зізнаватись, що тобі важко. Можливо, саме в цю мить тебе чують найглибше.
🔹 Іноді зустріч із чужою людиною — це повернення до себе.
