— Мамо, ви вже п’ятий день із тією спаржею! Хто її взагалі купує? — Олена з досадою кинула сумку на лавку біля входу.
— Та купують, доню, ще й як! Он Марія з ринку вже другий рік живе тільки з неї, — спокійно відповіла Галина Іванівна, обгортаючи пучки свіжої зеленої спаржі в газету.
— Та яка спаржа, мамо? Люди бізнеси відкривають, сайти, блоги, а ви — на городі з сапкою. Навіщо вам це?
Галина Іванівна мовчала. Вже вдруге за тиждень донька приїжджала не в гості, а ніби в ревізію.
— Я вже вам казала: продайте ту дачу. Гроші на депозит — і все. Вам спокій, мені менше мороки.
Галина зітхнула. Колись вони з чоловіком ту землю самі піднімали. Там не тільки спаржа росла — там росло її життя. І тепер, коли чоловіка не стало, вона залишилась із глиною в долонях і тишею в серці.
— Ти знаєш, доню, ця спаржа мені рятує душу. Люди приходять — щось купують, щось розповідають. Он Ганна з сусіднього села завдяки цій “дурній зеленій штучці”, як ти кажеш, дітей на навчання зібрала.
— Та що ви з цією Ганною! Усі бізнесменки тепер! — Олена закотила очі. — Треба щось серйозне. Ви ж самі казали, совісті в людей нема, один обман і вигода.
— Еге ж, совість не росте на грядках… — задумливо сказала Галина. — Але, бачиш, я тут і не для бізнесу. Я тут, бо кожна пучка цієї спаржі — то моя розмова з тими, хто ще має серце.
Читайте також: Моя квартира — не годиться? Ну й живіть самі, як хочете
Олена замовкла. Вперше за довгий час вона глянула не на грядки, а на мамині руки. Вони були в землі, натруджені, але теплі. Не для грошей. Не для слави.
Просто — щоб жити.
А наступного дня вона принесла коробку з написом “Домашній бренд: спаржа від Галини”.
— Якщо вже бізнес — то з душею, — сказала тихо.
І мама усміхнулась.
