Я сиділа на кухні, закутана в плед, з чашкою холодної вже кави. За вікном був сірий дощ, а в голові — ще сіріші думки.

— Мамо, ви вже п’ятий день із тією спаржею! Хто її взагалі купує? — Олена з досадою кинула сумку на лавку біля входу.— Та купують, доню, ще й як! Он Марія з ринку вже другий рік живе тільки з неї, — спокійно відповіла Галина Іванівна, обгортаючи пучки свіжої зеленої спаржі...

Лариса Іванівна не звикла сидіти склавши руки. Все життя працювала: спершу бухгалтером на заводі, потім — у приватній фірмі. Коли вийшла на пенсію, вирішила: не просто сидіти в селі, а продати стару хату і переїхати до міста ближче до дітей — сина Михайла та доньки Олени.

У Наталі було просте, чесне життя. Працювала фельдшером у районній лікарні, сама піднімала доньку Марічку після того, як чоловік одного ранку зібрав речі й поїхав «шукати себе» в інше місто. Грошей не вистачало, але Наталя ніколи не жалілася. Вона жила для доньки — шила їй сукні зі старого свого одягу,...