Я сиділа на кухні, закутана в плед, з чашкою холодної вже кави. За вікном був сірий дощ, а в голові — ще сіріші думки.
Мені 34. Я маю стабільну, але невдячну роботу в офісі, де вже 8 років перекладаю звіти, які ніхто не читає. Зарплата — сміх. Начальник — деспот. А ще оренда, комуналка, ліки для мами, кредит за той старенький ноутбук… і тиша. Така гнітюча тиша, коли лягаєш спати. Навіть кіт у сусідки голосніше муркотить, ніж хтось звертається до мене за день.
І тоді, в чергову неділю, гортаючи стрічку в інстаграмі, я побачила її. Колишню одногрупницю — Маринку. Колись ми разом їли “Мівіну” в гуртожитку, а тепер вона — в Дубаї, з келихом шампанського і підписом: “Життя має смак, якщо його куштувати”. І в мене ніби щось клацнуло.
— А може, й справді… — подумала я. — Може, досить бути сильною? Може, час дозволити собі жити красиво?
Маринка ніколи не ховала правду. Вона не будувала з себе героїню. “Так, я вийшла заміж за багатого. Але я щаслива. І він теж. Бо я його надихаю. Бо поряд зі мною він має спокій. А це теж цінність”. І я задумалася: а чому я так боюся цього варіанту?
Ввечері я відкрила додаток знайомств. Довго вдивлялася в обличчя чоловіків. Не шукала принца, не шукала гаманця. Просто хотіла дати шанс комусь, хто не очікуватиме, що я знову потягну все на собі. Хотіла поруч плеча, на яке можна спертися.
Читайте також: Ваша спаржа — то тільки початок. А совість? Совість якось забула вирости…
І знайшовся він. Павло. 45 років. Підприємець. Трохи дивак, трохи романтик. Але перше, що він сказав:
— Я шукаю жінку, яку хочу балувати, а не ту, яка доводить, що їй нічого не треба.
І я здалася. Вперше за роки я дозволила собі просто… приймати. Квіти без приводу. Поїздку у Львів на вихідні. Вечері без думок про ціни в меню. А головне — тепло. Звичайне людське тепло, що не продається за гроші.
Ні, я не покинула роботу. Але тепер я знаю: жити як королева — це не завжди про розкіш. Це про те, щоб поряд був хтось, хто не вимагає, а підтримує. Хто не очікує героїзму, а дає право бути просто жінкою.
Бо іноді щастя — це не тягнути все на собі. А дати комусь змогу подбати про тебе.
