Минулого тижня я вперше за багато років зважилась змінити зачіску. Не просто вкоротити кінчики чи освіжити колір, а кардинально — з довгого каштанового волосся перейти до рудого каре. Це було імпульсивне рішення, яке, як не дивно, визріло в мені дуже довго.
— «Нарешті щось нове!» — сказала перукарка, обережно укладаючи мені чубчик.
— «Так. Нарешті я можу бути собою», — відповіла я, і сама здивувалась, як щиро це прозвучало.
Зміни в зовнішності іноді стають зовсім не про зовнішність. Вони — про щось глибше, про біль, який ти носиш із собою, мовчиш про нього, усміхаєшся людям, живеш — але щоночі засинаєш із відчуттям, що в тобі живе щось незакрите.
У моєму житті була історія, яку я нікому не розповідала. Навіть собі. Перший мій серйозний роман, перше кохання — і перше зрадництво самого себе. Ми зустрічалися понад два роки. Я любила — щиро, наївно, віддано. Він був харизматичним, цікавим, розумним. І… дуже боляче жартував. Один із жартів, який чомусь став нормою: він називав мене ім’ям своєї колишньої. І посміхався, мовляв, «ой, ти ж не ображаєшся?»
Спершу я сміялась разом із ним. Потім просто мовчала. Потім — звикла. Це ім’я якось приросло до мене, наче чужий одяг, який ти носиш, бо нібито зручно, але він не твій.
Зараз мені страшно це визнавати, але я дозволила собі бути кимось іншим, тільки щоб залишитись у цих стосунках.
Коли ми розійшлися (він пішов — без пояснень, без вибачень), я дивилась у дзеркало і не впізнавала себе. Волосся зібране в звичну косу, улюблений сірий светр, усмішка без блиску. Я навіть голос свій не впізнавала. Він став тихішим, менш впевненим. Так, наче я не просто втратила стосунки — я втратила частину себе.
Читайте також: Ще до того, як Катя завагітніла, їй наснився дивний сон — бабуся тримала немовля. Але те, що сталося згодом, змусило її повірити в долю
Пройшли роки. Я почала нові відносини. Хороші, здорові. Але щось у мені не давало спокою. Я відчувала, що не завершила попередню історію. Що я все ще боюсь бути собою на повну. Що я дозволяю собі бути лише «зручною версією», адаптованою до очікувань інших.
І ось я сиділа в кріслі перукарки. І кожен зріз волосся здавався мені символічним — наче я позбавляюсь тягаря. Я не просто змінювала образ — я повертала собі ім’я, голос, право на власні кордони.
Ввечері я подивилась на себе в дзеркало — і, можливо вперше за багато років, подумала: «А я подобаюсь собі. Я — це я. Не чиясь колишня, не чиясь уява, не чиясь зручна версія. Просто я».
Якщо ви колись втрачали себе в стосунках — ви не самі. Якщо ви досі дозволяєте іншим визначати вашу цінність — ви не слабкі. Ви просто забули, ким ви були до того, як вам почали казати, ким бути варто.
Але хороша новина — ви можете це згадати. Іноді — через нову зачіску. Іноді — через сльози посеред ночі. А іноді — через тихе «ні» там, де все життя казали «так».
Я ще не на фініші цього шляху. Але я вже йду ним — у рудому каре, з прямим поглядом, з ім’ям, яке належить мені. І з вірою в те, що бути собою — це не ризик. Це найкраще, що ми можемо зробити для себе.
