Ми з чоловіком живемо разом уже п’ять років. У нашому домі завжди панувала злагода, повага й підтримка. Рік тому ми взяли до себе мою маму, бо вона залишилася сама після інсульту батька, і їй було важко не лише фізично, а й морально.
Моя мама — добра, скромна й неконфліктна жінка. Вона намагається не заважати, не нав’язуватися, завжди допомагає — і з дітьми, і по дому. Та попри це, я почала помічати, що чоловік якось віддалився від неї. Говорив із нею сухо, без усмішки, як із чужою.
Але те, що сталося кілька днів тому, я не можу забути.
Я затрималася на роботі, а коли повернулась, чоловік сидів похмурий у кухні, а мама — в кімнаті, витирала сльози. Я кинулася до неї, питаю, що сталося. Вона лише похитала головою:
— Нічого, все добре, я просто стара вже…
Пізніше, коли діти поснули, чоловік сказав мені:
— Я не витримав. Сказав твоїй мамі, що вона тут не господиня і що мені важко відчувати себе комфортно у власному домі. Мовляв, вона завжди поруч, завжди щось питає, завжди намагається допомогти — навіть коли я не прошу.
Я нічого не сказала. Пішла в її кімнату, побачила, як вона сидить у темряві, і тільки прошепотіла:
— Вибач, мамо… Я не знала, що йому настільки важко.
А вона обняла мене й сказала:
— Я не серджуся. Просто більше не буду нав’язуватись. Мені головне — щоб ти була щаслива. А мені і в кімнаті достатньо. Я вже звикла бути зайвою…
І знаєте, мені тоді мовби щось обірвалося всередині. Бо як можна вважати зайвою людину, яка віддала заради тебе все життя?
Тепер я по-іншому дивлюсь на речі. І дуже хочу, щоб і мій чоловік колись це зрозумів…
