Мені було 29, коли я остаточно вирішила: більше ніяких компромісів. Досить знижувати планку, миритися з байдужістю чи відкладати себе «на потім». Я заслуговую на те, щоб мене кохали по-справжньому. Щиро, без ігор. Але після кількох болючих стосунків здавалося, що таких чоловіків не існує.
Я зустрічалась з Артемом майже рік. Він був харизматичний, мав гарну роботу, друзів, плани. Але для нього я завжди була «на потім». Побачення переносились, дзвінки — короткі, подарунки — лише коли нагадувала. Я йшла від нього тричі. І тричі поверталась — бо вірила, що зміниться.
Остання крапля — день мого народження. Я сиділа у ресторані в новій сукні, з бронюванням на двох, а він навіть не відповів на дзвінок. Наступного ранку я прокинулась не зі сльозами, а з чітким рішенням: більше ніколи.
Потім був період тиші. Робота, книги, фільми, прогулянки на самоті. Я почала відчувати себе знову. Такою, якою була до всіх цих драм.
Ми з Ігорем познайомилися випадково — у книгарні. Я шукала щось по психології, він — по мистецтву. Ми сперечалися біля однієї полиці, а потім сміялися з кавою у руках. Він був зовсім інший. Не показний. Не глянцевий. Але з ним я відчувала спокій.
Читайте також: Він зник у день весілля, а через рік я зустріла того, хто справді був моїм
Ігор не робив гучних жестів. Просто приходив. Слухав. Обіймав. Він не зникав, не змушував сумніватись, не змінювався залежно від настрою. Він був поруч. Завжди.
Ми не будували ілюзій. Ми будували стосунки. І я зрозуміла: щастя — це не метелики в животі. Це впевненість, що тебе не залишать у найгірший момент. Це коли тобі не обіцяють, що все буде добре — а просто роблять усе, щоб тобі було добре.
