Колись мені здавалося це смішним. Моя бабуся кожної весни сіяла базилік у стару кавову банку, ставила її на підвіконня й щоранку з любов’ю поливала. Вона казала:
— “Базилік — це не просто пряність. Він очищає дім від лиха і думки — від зайвого.”
Я крутила очима. Мені було шістнадцять, я мріяла про новенький смартфон, кар’єру в столиці й життя без «сільських забобонів».
Минуло десять років. Бабусі не стало. Я встигла пожити в столиці, зробити кар’єру, вийти заміж і… залишитися з маленькою донечкою на руках у чужому місті після розлучення. Все, що здавалося мені важливим, розсипалось, як сухе листя.
Читайте також: Вона втратила себе, але щодня вставала — бо знала, що для когось вона весь світ
Одного ранку я встала раніше, ніж завжди. Донечка ще спала. На кухні — тиша, сонячний промінь ліниво лізе через вікно. І раптом я згадала: бабуся завжди сіяла базилік на весні. Без пояснень. Просто — як ритуал любові до життя.
Я пішла до найближчого магазину, купила пакетик насіння і стару бляшанку на секонд-хенді. І посіяла. Просто так. Без мети.
Через кілька днів з’явились маленькі зелені паростки. Вони були тендітні, але вперті. Як я.
Я щодня на них дивилась і думала: “Я теж проросту. Потроху. Крок за кроком.”
Потім з’явилась ідея створити свій маленький онлайн-магазин з домашніми приправами. Далі — перші замовлення. А ще пізніше — мрія про власний куточок із садом.
А базилік і досі росте на моєму вікні. Як нагадування:
Коли все здається втраченим, посадіть щось живе. Бо життя — воно завжди шукає, де прорости.
Тепер моя донечка запитує: “Мамо, чому ми щовесни садимо базилік?” А я відповідаю з усмішкою: “Бо іноді одне зелене листячко пам’ятає, що ми сильніші, ніж здаємось.”
