У той ранок я зовсім не збиралася змінювати своє життя.
Зібрала волосся в пучок, натягнула стару куртку, схопила екоторбу й вийшла з дому за кавою. Звичайна прогулянка до кав’ярні на розі, де завжди черга й де бариста вже знає, що мені треба “капучино на мигдальному, без цукру, з собою”.
Я стояла біля вітрини й думала про новий проєкт на роботі, про те, що пора міняти штори в спальні, і про те, що, напевно, знову залишуся одна на свята. І тут хтось торкнув мене за плече.
— Вибачте, здається, це ваша рукавичка, — сказав він.
— Ой, справді… Дякую, — відповіла я, навіть не глянувши.
— До речі, ми з вами, здається, зустрічались на курсах з італійської, правда?
Читайте також: Я думала, що він мене покликав на побачення. А це була репетиція весілля…
Я здивовано підняла очі. Обличчя знайоме, усмішка тепла. Італійська… Боже, це було два роки тому, ще до ковіду! Я справді пам’ятаю його — скромного хлопця з третім рядом, який завжди носив світлі светри й записував кожне слово викладачки.
Ми cіли за стіл. Поговорили. Потім ще раз зустрілися. Потім було запрошення на виставку, далі — пікнік у ботанічному саду, пізніше — дощова неділя під одним парасолем.
Тепер ми п’ємо каву разом. Щоранку.
