Ми зустрічались три роки. Коли Сергій зробив мені пропозицію, я не вагалась ні хвилини. Здавалось, що ми – ідеальна пара: підтримували одне одного, будували спільні плани, мріяли про дітей і будинок з великим садом. Весілля ми вирішили зробити скромне, лише найближчі. Усе було готово: сукня, ресторан, обручки. Але вранці того самого дня я прокинулась від дивного передчуття.
Сергія не було вдома. Я подзвонила — не відповідав. Надіслала повідомлення — тиша. Зіткана з тривоги й надії, я продовжувала готуватись, думаючи, що він ось-ось з’явиться. А потім… прийшло повідомлення. Лише одне речення: «Вибач, я не можу. Це не моє».
Світ розсипався. Я не плакала — мені було порожньо. Як у фільмах, коли після вибуху лишається тиша. Гості скасовували приїзд, мама обіймала мовчки, а я сиділа в білій сукні на ліжку й не розуміла, як це пережити.
Минав час. Я виїхала до іншого міста, змінила роботу, намагалась забути. Зустрічалась із кимось, але нічого не складалося — ніби в мені щось замкнулося. А потім в один дощовий вечір я затрималась на роботі. Колеги вже розійшлись, а я стояла на зупинці й, як завжди, прокручувала в голові, що пішло не так у моєму житті.
Читайте також: Я теж проросту. Потроху. Крок за кроком
Підійшов чоловік — усміхнений, з кавою в руках. Запропонував мені одну з чашок, мовляв, узяв випадково дві. Ми проговорили годину на тій самій зупинці. Його звали Андрій. І він був зовсім не схожий на Сергія: спокійний, уважний, простий. Ми бачилися ще раз, і ще. Він не змушував чекати, не зникав, не лишав натяків. Просто був поряд.
Минув рік. І коли він освідчився мені, я не злякалась. Того разу я знала — це не казка, це життя. Але життя справжнє. Без красивих обгорток, зате з турботою, теплом і повагою.
Іноді доля ламає все дощенту, щоб потім дати тобі те, що справді твоє.
