Олена з дитинства була «зручною» дитиною. Вона старанно вчилася, бо мама мріяла, щоб донька вступила до престижного університету. Вона погодилася піти на економічний факультет, хоча мріяла про художню школу. Її тато колись сказав: «Малювання — це не професія, це хобі». І Олена повірила.
Після університету вона вийшла заміж за хлопця, якого схвалювали батьки: «надійний, з перспективами». Він вирішив, що краще знає, як їй жити. Казав, що краще працювати в офісі, бо «в тебе стабільна зарплата, а всі ці твої малюнки — нікому не потрібні». І вона знову погодилася.
Минали роки. Олена працювала в компанії, де її хвалили за відповідальність, але рідко чули. Вона була тією, хто завжди залишався допізна, брав роботу додому, прикривав інших. Але ніхто не питав, чого хоче вона.
Читайте також: А в тебе вийде?
Одного вечора, повернувшись додому після ще одного виснажливого дня, Олена сіла перед дзеркалом і вперше запитала себе: «А що хочу я?» Було страшно, бо вона не знала відповіді. Все життя вона реалізовувала чужі сценарії. Жила так, ніби грала в чиємусь фільмі — лише не у своєму.
Це стало точкою повороту. Вона записалася на курси ілюстрації. Спершу боязко — після роботи, потай від чоловіка. Але в її очах знову з’явився вогник. Малюючи, вона відчувала, що оживає. Поступово це стало частиною її життя, яку вона більше не хотіла ховати.
Вона розлучилася. Важко, боляче, але чесно. Звільнилася з офісу. Взяла кілька невеликих фриланс-проєктів, і вперше заробила гроші з малюнку. Не багато — але вони були її. Її вибір, її шлях, її зусилля.
Тепер Олена працює ілюстраторкою дитячих книг. У неї затишна майстерня вдома, улюблений кіт, і щодня вона встає з думкою: «Це мій день. І моє життя».
Вона більше не живе, щоб комусь догодити. Вона живе, щоб бути собою. І це найкраще рішення, яке вона коли-небудь приймала.
